Київ бандитський. Як зароджувалися ОЗУ і хто їх очолював у буремні 90-ті
Якщо вірити літописам, у 945 році древляни стратили київського князя Ігоря в Іскоростені. Візантійський історик Лев Диякон описав подію так: князя прив’язали до верхівок зігнутих дерев і розірвали навпіл.
Ігоря згубила жадібність. Мовою кримінального світу, що формував реальність у Києві вже за тисячу років по тому, князь “пішов по безпределу” — зажадав більше данини, ніж було домовлено. Древляни зібралися на сходку й вирішили: такому "дахові" не місце — Ігоря треба усунути.
Цей сюжет, загублений у віках, дивним чином повториться в сучасному Києві. Містом почали керувати організовані злочинні угруповання: збирали "данину", воювали за сфери впливу.
В одному з найстаріших районів столиці у XX столітті з’явився свій "князь" — теж Ігор.
Радянська влада боялася називати речі своїми іменами. В 1980-х термін "організована злочинність" почав циркулювати серед силовиків. Та для суспільства проблему офіційно не визнавали. Логіка була проста: в країні Рад організованим могло бути тільки те, що належало державі. А належати їй мало все.
Комуністичний міхур луснув у другій половині 1980-х під натиском процесів, які КПРС вже не контролювала.
Тіньова економіка, що стрімко розвивалася, вивела на поверхню людей, які згодом вплинули на хід історії незалежної України — і впливають на нього й досі.
Серед яскравих борців із оргзлочинністю 1980-х був оперативник Валерій Кур. Сьогодні 69-річного полковника, який стояв біля витоків створення УБОЗу, спецпідрозділу "Сокіл" та управління кримінальної розвідки при МВС, вважають одним із найавторитетніших правоохоронців України.
Полковник Кур погодився провести для журналістів УП екскурсію правим і лівим берегами столиці. Він показав ключові точки, де формувалися київські ОЗУ, і розповів про тих, кого пам’ятає найбільше.
Поділ. Як зароджувалися ОЗУ в Києві
Якщо слідувати історичній логіці, то прабатьківщиною київської злочинності можна вважати Поділ.
На землях із назвами Гончарі, Дегтярі, Кожум’яки століттями селилися ремісники та торговці.
Тут ходили гроші, а поруч завжди були жінки легкої поведінки.
Сьогодні гіди заробляють на екскурсіях "Кримінальний Поділ", розповідаючи, як у цій частині Києва шахраї обкрадали богомольців.
Поділ був ласим шматком. Якщо колись десятину брала церква, то в новітній історії її почали збирати представники кримінального світу. Багато з них із часом стали впливовими бізнесменами та політиками.
На зламі 1980–1990-х організовані злочинні угруповання перебрали на себе функції і церкви, і ослабленої радянської держави, що невідворотно летіла до свого краху.
Прогулюючись сьогодні Подолом, оперативник Валерій Кур легко й просто може пояснити різницю між вірою та релігією:
— Крадії й авторитети, як вони самі казали, були "глибоко релігійними людьми". Але релігійність і віра — не одне й те саме.
Лідери кримінального світу почали збирати десятину, як це колись робила церква. Вони діяли за церковним принципом. Принципом релігії, але не віри, — вважає Кур.
Після Другої світової війни старий "злодійський" світ серйозно підкосили так звані "сучі війни", що стрясали тюрми та колонії.
— Усаті люди в обличчі держави — Сталін, його величність, усілякі Кагановичі та їм подібні — повбивали, здавалося, всіх воров. Хоча самі були злочинцями. Але після цього воровський світ поступово відродився, — іронізує Кур.
Проблема радянської верхівки, за його словами, була в тому, що партійні бонзи слабо усвідомлювали: злочинність — хоч і антисоціальна, але по суті — природне явище.
Вона завжди виникала разом із державністю і буде існувати разом із нею. Питання лише в тому, хто головніший у цьому протистоянні — держава чи кримінал.
Розповідаючи про зародження нової організованої злочинності в Києві після Другої світової, Валерій Кур відзначає роль окремих представників єврейської громади, м’ясників, які торгували на ринках, а також спортсменів 1980-х. Саме багато з них згодом стали тими самими "новими росіянами" з анекдотів та кримінальних серіалів.
— Дуже сильна єврейська громада породила так званих "цеховиків", "тіньовиків", — розповідає Кур, який мав доступ до післявоєнних архівів. — Вони тут жили. Вони тут "варили" грошенята.
Коли з’явилися "шістдесятники", коли настала відлига, почалося більш культурне життя. Люди потроху почали отримувати додатковий продукт, який можна було приховати від держави.
"Зубники", гінекологи й інші лікарі, фотографи, музиканти, торговці, м’ясники — усі вони вдома під плінтусами зберігали чималі суми, ведучи приховану приватну практику.
Так формувалося ідеальне середовище для організованих злочинних угруповань, у руках яких у результаті опинилися мільярди тіньових радянських рублів, доларів і сучасних гривень.
За рік після закінчення Другої світової на Подолі народився Семен Могилевич. Через кілька десятиліть західні ЗМІ й спецслужби назвуть його "лідером міжнародної російської мафії", "босом босів", підозрюючи у масштабних фінансових махінаціях.
Попри численні звинувачення, Могилевичу вдавалося виходити сухим із води.
Поділ і сам Київ у кінці 1980-х стали для нього затісними — він рушив на Захід, через країни колишнього соцтабору.
У 2015 році ФБР виключить Семена Могилевича зі списку найрозшукуваніших осіб — через неможливість арешту і відсутність договору про екстрадицію між США та росією.
Утім, сьогодні на Подолі полковник Валерій Кур пропонує почати з історії іншої людини, яка істотно впливала на кримінальну карту Києва в кінці XX століття.
Князь. "Слов’яни" зі Ждановської
У вересні 1959 року на Подолі народився красивий хлопець. Шанси стати успішним спортсменом у нього були стовідсоткові. Займався атлетикою, боксом, отримав звання майстра спорту, — розповідає Кур про Ігоря Князева, відомого під прізвиськом "Князь".
За словами полковника, Князь потрапив за ґрати ще молодим — за статтею, яку в кримінальному світі вважають "непристойною": зґвалтування неприродним способом. Але це не завадило йому на зоні знайти спільну мову з авторитетами.
— Він скористався своїм харизматичним характером, можливо — викупився. А, може, криміналітет побачив у ньому майбутнє, — припускає Кур.
Коли Князь вийшов із тюрми, в СРСР уже ширилася перебудова, а кооператори набирали обертів.
— У другій половині 1980-х у тіньовиків з’явилася перспектива стати дуже багатими, і Князь одразу включився, — згадує Кур, який тоді очолював один із підрозділів карного розшуку Києва.
Повернувшись на волю, Князєв зібрав на Подолі групу спортсменів, здебільшого без кримінального минулого. Спершу у нього було 20–30 бійців — міцних, здорових, але нереалізованих у мирному житті.
— Потім почали формуватися бригади за класичною схемою, — ділиться Кур. — Увесь Поділ тільки й говорив: "Князь! Князь! Князь!". Молоді шикувалися в чергу, щоб до нього потрапити.
Командиром був Князєв. Правою рукою — назвімо його "Коля С.".
— У Коляна в підпорядкуванні було 5–7 бригад, — продовжує полковник. — Коля збирав "касу" з бригадирів. А ті набирали у свою групу по 10–15 людей.
Ближче до 1990-х загальна чисельність угруповання досягла 200–300 осіб. Їхній "офіс" розмістився в одному з закладів на розі Ігорівської та тодішньої Ждановської (нині — Сагайдачного). Оперативники називали це місце просто — "собачник", "шалман", "гадюшник".
Йшлося про бар "Бриз".
— Вони гуляли. Затягували дівчат. Влаштовували так звану "біржу" — зганяли підприємців. Розмова була короткою: "Платиш мені! Ти — під Князем!".
Ми неодноразово організовували там групу захоплення. Ставили "жучки", намагалися впровадити агентів, — згадує Кур.
Поділ дуже швидко почав приносити Князю величезні прибутки — "лаве", як тоді казали.
Схема була класична, як у середньовіччі: торговці, повії, зароджуваний клас бізнесменів платили за право на відносно спокійне існування.
Але Князь був не єдиним. Київ був поділений на сфери впливу, і між угрупованнями точилися постійні бої.
Кур згадує один із показових епізодів — з’ясування стосунків "слав’ян" і "кавказців".
У 1989 році Князь зібрав "слав’ян", щоб з’ясувати стосунки з так званими "кавказцями".
Серед останніх особливо вирізнявся Борек Солоха — Борис Савлохов, борець, заслужений тренер СРСР, росії та України, очільник Федерації спортивної боротьби України.
— Зустріч "слав’ян" і "кавказців" відбулася на Лівому березі, біля автовокзалу "Дарниця", — розповідає Кур. — Моя група ОМОНу запізнилася, поки доїхали з Правого берега автобусом. Під’їжджаємо — а там уже труп. Забили одного з бригадирів Князя.
За словами Кура, "кавказці" діяли хитро. "Слав’яни" очікували великої бійки. Але натомість перед ними з’явилася лише жменька бійців.
Серед них — Свинарик, якого вважали "ссученим" (того, хто зрадив злодійські поняття). Він перейшов від "слав’ян" до "кавказців" і, за словами Кура, саме він ударив ножем бригадира Князя.
Пізніше він відсидів за це строк.
Останні роки Борис Савлохов провів у колонії № 67 на Чернівецькій області — відбував покарання за вимагання й хуліганство. Помер у травні 2004 року за ґратами. Офіційна причина — серцевий напад після тренування у душі.
Ігор Князєв також не дожив до наших днів.
За оперативною інформацією, у 1990-х він пристрастився до важких наркотиків і часто лікувався в київських лікарнях. 6 квітня 2000 року його розстріляли на території 10-ї міської лікарні в Голосієво.
Лохотрони й перші мільйони
"Дозволено все, що прямо не заборонено" — саме за таким принципом багато хто з ОЗУ на зламі 1980–1990-х заробили свої перші капітали.
Афери ставали можливими завдяки корупції та прогалинам у законодавстві.
Кур наводить простий приклад — роботу так званих "станків", "лохотронів".
— "Станок" — це кілька людей. Один грає, другий — "дах", третій — зображає переможця, щоб заманити натовп, — пояснює оперативник.
За законом гра в наперстки вважалася адмінпорушенням.
— Уявіть: штраф — 30 рублів, — каже Кур. — А один такий "станок" заробляв за день стільки, скільки я мав за місяць на керівній посаді у карному розшуку!
Для дільничного міліціонера план був простий: "Дай два адмінпротоколи на місяць".
І ось він приходить на Житній ринок, а там йому всі: "Василь Іванович, дозвольте заплатити штраф наперед!". І ще в кишеню щось покладуть.
Після цього ловити "станочників" дільничному вже було, як кажуть, западло.
Цивілізовану обгортку поступово отримав і банальний рекет.
Хто мав мізки — створював "структури", які майже легально стягували "данину".
— Наприклад, видають страховий поліс на Житньому. І вже якась охоронна фірма вас "захищає". Від кого? Від себе ж, — іронізує Кур.
За його словами, один великий ринок у Києві міг за два вихідні принести до 400 тисяч доларів у сучасному еквіваленті.
Спортсмени, які захопили тіньову сферу, стрімко "вибивалися в люди". Вони відчували себе новою елітою суспільства.
Валерій Кур так описує їх:
— Ось іде такий — гарний, сильний. З юрбою охоронців — це ж тоді було модно. Курточки короткі, зазвичай "на стійці". Штани — "дутики", вузькі донизу. Черевики — обов’язково без каблука, на плоскій підошві. І ще — білі шкарпетки. Це — бригада. Клички: Баран, Танк, Трофим, Філін, Вова Довгий…
— Машин у них було повно, — продовжує полковник. — Для понтів — "Волга-24". Для буднів — "Таврії", "Запорожці".
Найкрутіші — тридверки "вісімки" (ВАЗ-2108), їх називали "зубило".
На початку 90-х з’явилися іномарки. Mercedes — вершина. Але були й американські моделі. Уяви: виїжджає Cadillac! Широкий, масивний...
Настав момент, коли керівники ОЗУ мали стільки готівки, що буквально не знали, куди її подіти.
— Це були шалені гроші, — підкреслює Кур. — І багато хто був до них не готовий. Банків майже не було.
Повії? Вже набридли. Машини? Скільки завгодно. Наркота?
Тільки найрозумніші й найхитріші дивилися на Захід. А в межах країни — шукали виходи на тих, хто будував майбутню фінансову систему України.
Наприкінці 1980-х старий злочинний світ почувався незатишно. З розпадом СРСР він теж руйнувався.
— До нас підходили авторитети, — згадує Кур. — Казали: "Командире, що ж ви таке дозволяєте? Ці кооператори, комсомольці… Дайте нам одну ніч Святого Варфоломія — і ми все владнаємо. Почистимо".
Старий кримінальний світ бачив, що на зміну йому приходить нове середовище. Наприклад, Череп (Ігор Ткаченко). А йому було байдуже, хто там був "авторитетом".
Череп. Розбірки в Трубі та на Хресті
У другій половині 1980-х на Хрещатику ("Хресті") та в переході на Майдані ("Трубі") хазяйнували "череповці".
— Череп міг зібрати до сотні людей за день, — каже Кур. — За ним ішли. Бути "під Черепом" — було престижно.
Школярі мріяли, щоб їх "вписали" до Черепа. Навіть не старшокласники — середні класи.
"Я — під Черепом!" — казали вони з гордістю.
За словами Кура, угруповання Черепа вирізнялося особливою зухвалістю й натиском. Під ними були готелі "Дніпро" та "Москва" (нині — "Україна"), ресторани "Хрещатик", "Динамо". Вони також "наїжджали" на ринки Лівобережжя.
— Череп контролював Хрещатик так, що туди навіть Борек Солоха боявся заходити, — розповідає Кур. — Чому? Бо таким, як Солоха, було що втрачати. Вони вже були ситі.
Череп у дитинстві переїхав із батьками до Києва з Теміртау, Казахська РСР. Навчався у спортивному інтернаті.
— Сам по собі він був ось такого зросту, — показує Кур десь на рівні підборіддя (сам Кур — майже два метри). — Я міг тримати його однією рукою, а другою махати по інших. Але це для нього не мало значення.
Він збирав голодних, розчарованих спортсменів.
У ті роки з’являтися звичайному киянину на Хрещатику чи в Трубі було так само небезпечно, як і в спальних районах.
— Ох, Труба, Труба! — зітхає Кур. — Тоді всі повилазили торгувати. За день можна було заробити більше, ніж учитель чи інженер за місяць.
У Трубі можна було розбагатіти, а можна було залишитися інвалідом.
"Череповці" ходили по Хрещатику, "кошмарили" всіх. Найбільше — фарцовщиків, валютників, повій, які обслуговували іноземців. Всі вони одразу потрапляли "під Черепа".
За день на Хрещатику могло відбутися до десяти нападів. Група молодих, здорових, зухвалих хлопців виривала людину з натовпу й била.
— Ходити там треба було зігнувшись, ясно? — пояснює Кур. — Навіть не дивитися у їхній бік. Або хутко йти геть. Повний безлад. Жодних "понять".
"Кавказці" тоді були страшилкою. Але "череповці" вели себе ще жорсткіше. Хоч і називали себе "слов’янами", діяли так, як ті, кого самі ж зневажали.
Якось Череп нарвався на "воровську" бригаду — просто в центрі міста, неподалік від ЦУМу. Один із його хлопців зачепив когось із "злодіїв".
— А вора чіпати не можна. Або не чіпай, або — вбий, — пояснює Кур. — Почалася страшна бійка.
Особливістю розбірок тих років було те, що жодна сторона не писала заяву в міліцію — навіть якщо хтось загинув чи був скалічений.
Бандити ховали своїх "корешів" тихцем, купуючи за хабар медичну довідку зі словами "природна смерть".
Міліція дізнавалася про втрати у бригадах або від агентури, або через "стукачів". У той час у звичайних громадян грошей не було, а міліція — була задавлена власними проблемами: не вистачало бензину, паперу, техніки, зарплати не платили місяцями.
З’явилося нове поняття — "спонсорство". Тепер будь-який кмітливий і заможний злочинець міг просто купити все керівництво райвідділу — виписати факси, принтери, канцтовари, бензин.
Боротьба з криміналом стала справою поодиноких ентузіастів.
У 1987 році начальник київського гарнізону міліції, генерал Андрій Василишин сказав Валерію Куру:
— Синку, ти ж спортсмен. Подивися, який навколо безлад. Давай, займайся цими рекетирами, наперсточниками!
Цьому передував резонансний інцидент: члени ОЗУ побили на вулиці колишнього особистого пілота першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького.
Так у другій половині 1980-х Кур створює свою, легальну міліцейську "бригаду".
— Мені дали в підрозділ стільки людей, скільки я сам хотів. Мої улюбленці — молодші інспектори карного розшуку. Справжні філери, народжені сищики.
Вони навіть не були офіцерами — але як вони працювали! Їх не могли розпізнати ні кишенькарі, ні бандити.
— Я кидаю їх, як летючий загін, у якийсь район, і за тиждень вони накривають групу "домушників", — згадує Кур із ностальгією.
Через кілька років йому вдасться майже неможливе — посадити Черепа. Але про це — згодом.
Бригадир Москва з готелю "Москва"
Готель "Україна" (раніше — "Москва"), де зупинялися іноземці, був одним із головних осередків тіньової економіки. Тут крутилися фарцовщики, валютники, повії — і всі вони, як правило, були під контролем КДБ.
У часи перебудови потік грошей із таких готелів, як "Дніпро" і "Москва", вийшов назовні.
За словами Кура, серед звичайних носіїв у готелі "Москва" працював і такий собі Ігор. На початку 1990-х він наважився кинути виклик самому Черепу — і згодом став відомим під кличкою "Москва".
— Коли прийшов Череп і всіх бив без розбору, Москва став пропонувати інші схеми — не суто бандитські, а м’який рекет, — розповідає Кур.
Москва став бригадиром і відповідав за "інтелектуальну частину" діяльності ОЗУ — за економіку.
Його розум і таланти дозволили йому не лише вижити в кривавих 90-х, а й стати депутатом Житомирської облради: спершу від БЮТ, потім — від Партії регіонів. Згодом він навіть потрапив до атестаційної комісії нової поліції в Житомирі.
У постаті з кличкою "Москва" медіа впізнали Ігоря Фадєєва. Хоча сам той, посилаючись на рішення Верховного Суду, заявив, що не є кримінальним авторитетом, не знає ніякого Москву і перед законом — чистий.
Коли Череп вийшов із тюрми вдруге (відсидів за вимагання), він уже мав авторитет. Йому захотілося жити "по-аристократичному".
Він перестав займатися прямим рекетом. З’явилася певна "мудрість", з’явилася "дахівка" зверху.
Деякі представники політичної еліти побачили в ньому потенціал для власних цілей. Йому доручили цілий напрямок у спорті — зокрема баскетбол. Так Череп став одним із меценатів і спонсорів.
Стоячи на сходах колишнього ресторану "Динамо", нині караоке-клубу Royal Room, Валерій Кур згадує, як формувалася епоха "білих комірців":
— Ресторан "Динамо" — легендарне місце для злочинного світу. Уявіть: звучить "Не сип мені сіль на рану", кінець 80-х, залітає наша група захоплення. Всіх класти обличчям у підлогу. І витягуємо цілу плеяду тодішнього криміналітету — осіб тридцять.
Череп тоді керував усім, що там відбувалося. Але згодом його сили вичерпалися.
Прийшли інші — "білі комірці", які нині сидять у парламенті.
Коли Череп повернувся з місць позбавлення волі, ресторан "Динамо" йому вже не належав. Зате він мав свій баскетбольний напрям.
Сьогодні полковник із сумом дивиться на територію біля стадіону імені Лобановського:
— Це була база "Динамо", де ми, офіцери, працівники МВС, проходили спецпідготовку, — пояснює він. — Ось там, де зараз парковка, був легендарний басейн. Але тіньовики його знищили.
На жаль, чимало людей із системи "Динамо" згодом стали частиною злочинного світу.
Цей ресторан ми іноді називали "гадюшником", "клоакою". Тут вирішували долі. Тут могли винести смертний вирок. Тут давали "право" працювати в тому чи іншому районі. Тут залишали величезні суми.
Життя Ігоря Ткаченка, відомого як Череп, обірвалося 8 грудня 2001 року. Близько полудня в Дарницькому районі Києва кілер розстріляв його, не виходячи з "Жигулів" з херсонськими номерами.
Череп помер у лікарні від трьох вогнепальних поранень.
Кисель. Клондайк на ВДНГ
Спорт і кримінал йшли поряд. За оцінкою Валерія Кура, у 1980-х роках близько 80% лідерів кримінального світу Києва були спортсменами — багато хто з них відомими.
— Держава сама винна, що викинула цих людей на вулицю, — визнає Кур. — До них приєдналися комсомольці, військові, міліціонери, пожежники. У кримінальному середовищі можна було заробити.
Спортсмени — ніжні створіння. У них була страшна депресія, коли розвалився СРСР. І от на їхньому шляху трапляється цинік із харизмою "наставника".
Вони казали: "Командире, я ж представляю інтереси держави! Завдяки мені й моїм спортсменам Україну знає світ!". Але водночас — скільки ж вони нашкодили.
Одним із головних центрів київської злочинності в 1980–1990-х став Московський район (нині — Голосіївський).
— Тут колись нічого не було, — оглядає навколо радянські багатоповерхівки й сучасні новобудови полковник Кур. — Це була клоака. Скільки тут було бандитів, авторитетів, злодіїв — Господи!
Приватний сектор, своя традиція. Далеко від центру. І цей район боровся з усіма. Але з приходом нової організованої злочинності все почало впорядковуватися.
Ключовим об’єктом району в роки перебудови стала ВДНГ. Скупчення людей і величезні гроші. Тут, за даними оперативників, і оселився Володимир Кисель — "Дід". Хоча згодом він неодноразово заперечував свою причетність до кримінального світу.
Вікіпедія починає його статтю словами: "Український спортсмен і громадський діяч. Майстер спорту з класичної боротьби. Президент Всеукраїнської федерації греко-римської боротьби. Член Національного олімпійського комітету України".
— Один із найвідоміших і наймогутніших лідерів злочинного світу, — дає власну оцінку Кур. — Представник старої школи, поєднаної з новою мафіозною ментальністю кінця 80-х – початку 90-х.
Киселю більше подобалося, коли його називали "Дід".
— Для багатьох, особливо молодих, він був взірцем наставника, — пояснює Кур. — І треба визнати — Кисель справді був наставником. Тут ми здаємося: держава проспала, програла. Молодь, яка повалила на вулиці, підібрали такі, як Кисель.
Він народився 1946 року в селі Григорівка Київської області. З раннього віку займався класичною боротьбою.
У 1980-х чотири роки провів у тюрмі за вимагання.
У другій половині 1980-х ВДНГ перетворилася на магніт для тіньовиків і торговців.
Це запустило механізм боротьби за гроші й вплив.
— На ВДНГ відбувався такий самий безлад, як і скрізь, — каже Кур. — Рекет, "кидки", азартні ігри, "лохотрони", ресторанчики, проституція, викрадення й угони авто. За два вихідні можна було заробити шалені гроші.
Он там, — показує він, — стоянка. Машин наїжджало безліч!
Підходили хлопці, питали: "Може, машину постерегти?". Відмовиш — і щось із авто зникне. А за охорону — плати.
Дуже швидко на ВДНГ усе почав контролювати Кисель зі своїми людьми.
— Жодна торгова точка, жодна комерційна ініціатива не могла з’явитися без дозволу Киселя, — переконаний Кур. — І треба сказати: з погляду кримінального світу він був справедливим.
У нього все було "по-чесному": встановлювався відсоток, і ніхто не мав права брати більше. Він не був "беспредельщиком".
На зорі незалежності України організовані злочинні угруповання перебрали на себе функції фіскалів, позбавляючи державу величезних сум. Податкову службу фактично створили лише в середині 1990-х. Тож у період вакууму всього за кілька років можна було казково збагатитися. Коли влада нарешті сформувала податкові органи, лідери ОЗУ почали відчувати тиск. Але зуміли перебудуватися.
— Вижили ті, хто став "білим комірцем": політиком, меценатом, громадським діячем. Дехто увійшов до правоохоронних чи податкових органів і вже діяв від імені держави, використовуючи нові важелі, — пояснює Валерій Кур.
Кисель був одним із небагатьох, хто зрозумів: треба легалізуватися. Він став "законним".
— Ми намагалися його притягнути (але безуспішно, — УП), хіба що через "беспредел" його бригадирів, — констатує Кур.
Центр управління в "Мішкольці" та готель "Мир"
На розі вулиці Полковника Потєхіна, 2 і Голосіївського проспекту (раніше — 40-річчя Жовтня) нині стоїть звичайний супермаркет "АТБ". Але мало хто здогадується, що колись у цій будівлі був легендарний ресторан "Мішкольц".
— Це було культове місце. Саме тут Кисель сформував один із найпотужніших кримінальних центрів управління не лише по Києву, а й по всій Україні, — стверджує Валерій Кур.
За його словами, у "Мішкольці" відбувалися зустрічі й "сходки" лідерів ОЗУ. Тут вирішувалися питання на сотні мільйонів доларів і — життя сотень людей.
Тут могли винести вирок, а могли підняти когось до рівня "лідера району".
— Тоді Кисель був настільки впливовим, що саме з ним вирішували всі справи. Він зрозумів: час завершувати "беспредел", домовлятися, легалізовуватися. І всі казали: "Кисель — не бандит, він діє в межах правил".
Чи був він головним у Києві? У злочинному світі України існувала своєрідна "демократія". Україна завжди відрізнялася тим, що кожен другий — гетьман, — іронізує Кур.
Полковник пригадує одну з облав на "Мішкольц", яка закінчилася нічим. Вони вилучили гроші, зброю, документи — але нікого не змогли посадити через "дзвінок зверху".
— На жаль, нам так і не вдалося серйозно притиснути Киселя, — визнає Кур. — У нього завжди були свої зв’язки. Справи розвалювалися.
Уявіть: купа оперативних розробок, матеріалів. Але зверху телефонує "перевертень у погонах", який живе з зарплат, що їх платять йому ті ж самі киселі. Круті могли купити все і всіх під вивіскою "спонсорства".
Щоб не бути залежним від бандитів, Кур, начальник спецпідрозділу, підробляв вантажником на цегельному заводі у Петровському на Сирці. І навіть сторожем.
У певний момент Кисель підпорядкував собі весь Московський район столиці.
— Усе, що приносило прибуток, — розповідає Кур. — Наприклад, готель "Золотий колос", куди заселялися переважно селяни, що приїздили на ВДНГ.
Там було чимало "лохів із грошима".
Поруч — кінотеатр "Загреб", який також давав дохід.
— Центр культури Московського району. Туди з’їжджалися з усього Києва. Але коли Союз почав валитися, "Загреб" перетворився на клоаку. Поставили "одноруких бандитів", і в чергах до автоматів стояли й дорослі, й діти. Рублі, рублі, рублі — шалені бариші, — згадує Кур.
Ще більше грошей приносив готельний комплекс "Мир", біля метро "Голосіївська".
— Це, мабуть, було найпотужніше підприємство тут наприкінці 80-х – початку 90-х. І щодо нелегального збагачення, і щодо "зачисток", і щодо побудови авторитету.
"Мир" зовні виглядав респектабельно. Сучасний, збудований за соцстандартами. Красивий. Але потім там почали проводити кримінальні "стрєлки".
За інформацією Кура, щомісяця через "Мир" проходило до пів мільйона доларів готівкою — необлікованою.
— Напроти — Голосіївський парк, торгові точки, генделики, ресторанчики, казино, — веде далі Кур. — Іноді трупики просто там же закопували, у парку. Знаєте, скільки там ще кісток залишилось? Могил багато…
Володимир Кисель загинув у ніч на 30 травня 2009 року. У ДТП під Козятином його авто вилетіло з траси на повороті й врізалося в стовп.
Його поховали на території Свято-Покровського Голосіївського монастиря — саме в той монастир, у відновлення якого він вклав чимало грошей.
Патя з Лісового. Ринок "Юність"
Одним із головних полів бою між ОЗУ за гроші й вплив на Лівому березі Києва став ринок "Юність".
— Деякий час Лівий берег був "жирніший", ніж Правий, — пояснює Кур. — Так, на Правому були Житній, Сінний, Володимирський ринки, багато готелів. Але в центрі злочинці поводилися інтелігентніше — поруч усі основні міліцейські контори, можна було швидко приїхати й скрутити.
— А на Лівий берег, уявіть, мені ще треба добратися. Місцева міліція ледь справлялася. Умови були нерівними.
Лівий берег став золотою жилою для рекетирів ще й тому, що місцеві ринки були великі, з нижчими ставками оренди, ніж у центрі.
— Сюди тягнулися комерсанти. Тут було багато грошей. Але майбутнє все ж було за центром. Лівий — це "сьогоднішній куш". Далі вже йшлося про те, як ти працюєш із корумпованою владою, — додає полковник.
За словами Кура, до 1989 року практично весь Лісовий масив тримав Патя — Олег Патищук. Його вплив охоплював ринок "Юність", авторинок на бульварі Перова, кінотеатр "Аврора" та інші точки.
Патищук народився на Лісовому, був одним із найкращих спортсменів, неодноразово перемагав у змаганнях із єдиноборств.
— Тут, за мостом, — показує Кур у бік "Юності", — було улюблене дітище всіх крутих, бандитів, рекетирів.
"Юність" була ще одним київським клондайком. Вийшовши із бідного спального району, тут можна було стати королем.
Кур згадує, як 1987 року приїхав на "Юність" із групою захоплення — затримали кілька десятків осіб.
— Шукаю Патю серед затриманих — немає. І тут йде назустріч: красивий, інтелігентний, молодий, спортивний. У нашій картотеці він значився як один із найсильніших, але й один із найбільш "філософських" за поняттями.
— Особисто його ніколи не бачили в побиттях. Цим займалися його люди, — каже Кур. — І от він підходить і каже: "Доброго дня, товаришу командире. Якщо є питання — я відповім. Скажіть, хто себе погано вів? Повірте, я своїм завжди кажу: 'Друзі, хочете працювати — працюйте! Ставте станки, розводьте лохів. Але якщо роздягли людину до трусів — дайте їй хоча б десятку на таксі додому!'".
На думку Кура, перші рекетири, як-от Патя, відрізнялися від тих, що прийшли після них. Кримінальний світ довго таких не тримав.
— Він ніколи не ламав до основ. Давав шанс відновитися. Це не всім подобалося. Він не пускав на "Юність" зайвих. У нього був закон: приходиш на мою територію — поводься цивілізовано.
Тих, хто торгував на ринку, він наставляв, як треба працювати. А тут уявіть — з’являється Череп, молодший. Приїздить і починає валити всіх підряд із голодними спортсменами без понятій і принципів, — згадує Кур.
Один із найгучніших епізодів життя "Юності" стався у 1988 році. На Лівому березі з’явилася група польських підприємців із партією дефіцитного одягу.
Вони одразу потрапили в поле зору ОЗУ. Їх вистежили, викрали й почали вимагати викуп. Групу захоплення вдалося вчасно вивести на місце. Банду затримали. До складу входили представники різних ОЗУ, зокрема й ті, що відкололися від Паті.
— Вони вирішили "борзанути", вкрасти поляків без відома Паті, — розповідає Кур. — Били, катували, забрали товар, хотіли вбити, аби не лишити свідків.
Після цього Кур мав серйозну розмову з Патею — той, дійсно, нічого не знав і не брав участі в операції.
— Але Патя закінчив погано, — продовжує Кур. — Грошей — море. А куди вкладати? І він "розплився": дівчата, ресторанчики, наркота…
Кілька разів на нього нападали "гастролери" з Кавказу. Бої були жорсткі.
— Ми розуміли: жити йому не дадуть. І от у 1989 році знайшли його в лікарні, куди він начебто приїхав "на процедури". Помер від передозування.
Так зник Патищук Олег Андрійович.
Але святе місце порожнім не буває. Після 1989 року ринок "Юність" перетворився на справжнє поле бою. Після відносного порядку почався справжній безлад. Заїжджали всі. Почалася епоха масових розбірок.
Авторинок на Перова. "Кидки на різниці". ОПГ Чайника
Одним із знакових місць на Лівому березі залишався авторинок на бульварі Перова.
— Це була спільна сфера впливу, — згадує Валерій Кур. — Її ділили майже всі: Патя (до 1989-го), Череп, Кайсон, Ткач, Фашист, Татарин, Солоха, навіть Князь із Подолу.
Окрім звичного рекету й наперстків, тут процвітав особливий вид шахрайства — "кидок на різниці". Він вимагав акторської майстерності від злочинців. У радянські часи купити авто було непросто. Навіть якщо в тебе були гроші — потрібно було роками стояти в черзі.
— От приклад, — розповідає Кур. — Підполковник, офіцер, вистояв чергу й купив "Жигулі" за 7 тисяч. А на ринку така ж коштує 30.
Підполковник приходить додому: "Продам — купимо дітям квартиру, дачу відремонтуємо". Іде на Перова. Там уже чекає "бригада артистів". Навіть якщо він приходить із двома товаришами в формі — це не рятує. Оформлюють через комісійку. Офіцер отримує свої 7 тисяч, а обіцяні 23 — ні.
— Ми затримуємо банду, яка кинула підполковника. А в кабінеті чуємо: "Чому ви нас затримали? Ми ж гроші заплатили!" — і дістають чек.
Офіцер обурюється: "Ми ж домовлялися на 30!". А йому у відповідь: "Тоді дозвольте подати на вас заяву. Це ж спекуляція!" А спекуляція — кримінальна стаття. Для командира частини — ганьба. Можуть вигнати з партії. Ось що таке "кидок на різниці".
Так злочинці заволодівали дефіцитними авто й перепродавали їх утридорога. У такому середовищі на Лівому березі з’явився Чайник — Володимир Полищук.
За словами Кура, це був цікавий типаж як для кримінального світу, попри коротку "кар’єру". Чайник був офіцером, випускником одного з найкращих розвідувальних училищ СРСР — на місці теперішньої станції метро "Берестейська". Служив у Європі, у країнах соцтабору.
Про нього ходили легенди. Зокрема, що він був особистим ад’ютантом Бориса Громова — легендарного радянського генерала і губернатора Московської області. Так це чи ні — невідомо. Але Чайник зібрав навколо себе дисципліновану групу.
— Здоровий, спортивний, сильний, серйозний сім’янин, — згадує Кур. — Пішов із військової системи, бо там стало "нудно". Сказав колегам: "Ви — голі, босі. Працюйте далі на державу, а я — не хочу".
Це був кінець 80-х. Але Чайник не став класичним рекетиром. Він створив охоронні фірми з однодумців, забезпечував безпеку на ринках. Ринок "Троєщина" став його зоною контролю.
Його поважали. Міг зайти в райвідділ і спокійно сказати: "Василь Петрович, не вистачає паперу, бензину? Я дам!"
Він мав доступ до баз даних інших ОПГ і збирав компромат. Чайника розстріляли восени 1992 року на Лівому березі. За однією з версій — свої ж соратники, невдоволені його переходом на більш "легальні" методи бізнесу.
Перша ходка Черепа. Епоха "білих комірців"
Екскурсію по київських ОЗУ 1980–1990-х Валерій Кур завершує біля непоказної дев’ятиповерхівки на Радужній, 21 — поруч із авторинком на Перова.
Навіть тут його впізнають. Повз проходять хлопці з характерно "зламаними" вухами — борці. Усюди, де з’являється Кур — Поділ, Хрещатик, Майдан, ВДНГ, "Юність" — люди з ним вітаються, тиснуть руку, згадують минуле.
— Ми стоїмо в легендарному місці, — каже полковник. — Саме тут нам уперше вдалося притягнути до кримінальної відповідальності одного з головних "беспредельщиків" 80-х — Черепа.
Його посадили за опір працівникам міліції. Але перед тим… Кур згадує, як із групою захоплення проводив затримання Черепа на Перова.
— Кричу: "Всім стояти!", відкриваю посвідчення: "Майор Кур! Карний розшук Києва!" — і беру Черепа під руку.
— Яка почалася бійка! Нас тоді було всього п’ятеро. Поки ОМОН їхав — нас просто били. Вирвали Черепа й потягли в бік Троєщини. Я — за ним.
Полковник підкреслює: він мав право стріляти, але не вбив жодного. Якщо й стріляв — то вгору.
— Так, кості ламались, зв’язки тріщали — але все по закону. Це була чесна боротьба.
Затримати Черепа тоді не вдалося: в майора кинули шумову гранату, на мить контузивши. Але правоохоронцям вдалося задокументувати інцидент. У 1992 році Печерський суд Києва відправив Черепа за ґрати. Це була перша з двох його "ходок", яка ще більше підняла його авторитет у кримінальному світі.
Кур згадує всіх, із ким довелося боротися. І навіть про найжорстокіших злочинців говорить із ностальгією.
— Зараз вони для мене як діти, — усміхається він. — Я виграв. Вижив. Став сильнішим. І навіть шкодую. Кожен із них — авторитет, злодій, убивця — колись був звичайною дитиною. І я думаю: "Як же держава їх упустила?"
Я народився в той самий час, — веде далі Кур. — Післявоєнне покоління. Ми починали курити й пити ще до школи. У мене питали: "Курив?" — "Так, але кинув у другому класі".
Я займався спортом, горілки не пив. Це все — від мами. Вона мене ніколи не била. Ніколи не називала "Валерка". Її найбільша лайка була: "Шут з ним".
Провівши кілька днів із Валерієм Куром, розумієш: українська держава будувалася й досі тримається на двох стовпах.
Один — благородний, заснований на боротьбі за свободу, на життях героїв, мріях УНР, Запорізької Січі, Майдану й фронту.
Другий — жорсткий, цинічний, прагматичний. Заснований на брудних мільйонах, що стали фундаментом українського бізнесу, політики й фінансів.
За оцінками Кура, близько 10% тих, хто мав відношення до ОЗУ 80–90-х, вижили й стали "білими комірцями". Вони або під "дахом" держави, або самі стали цим дахом — сидять у парламенті чи владних кабінетах.
Сьогодні медіа й соцмережі кричать: "90-ті повертаються!".
— Ні, це не 90-ті, — заперечує Кур. — У одну річку двічі не ввійдеш.
Рекет у класичному вигляді зник. Навіщо бруднитися? Можна створити охоронну фірму, надати їй права, дати зброю, а потім прийти з губернатором і забрати бізнес — показавши рішення купленого суду.
Цинізму сьогодні багато. "Білі комірці" займаються тим самим "рішаловом". У них — суди, прокурори, медіа.
Вони запускають армії ботів і "блогерів". І починається таке гоніння, якого не могла організувати жодна газета раніше.
Коли тиснеш на прощання руку Кура, згадуєш його фразу, сказану на початку подорожі Подолом: "Державності без злочинності — не буває. Питання лише в тому, хто головніший — держава чи кримінал."